Онопріївка знаходиться за 25 кілометрів від Тального, село негазифіковане, майже біля кожного подвір’я є криниця чи свердловина, інформують “Вісті Черкащини“. При в’їзді – вказівник «Онопріївка, Павлівка-2, Кобиляки», що значить: трьома селами опікується одна сільська рада. Праворуч до півсотні берізок, далі дорога з крутим спуском, розчищена, але не посипана, лід виблискує на сонці.

– А ви приїжджі? Випадково, хату не хочете у мене купити за 15 тисяч гривень. Заходь і живи! Одне тільки погано, що газу в нас немає і воду носити з криниці треба. Я вже стара і вироблена, діти забирають до себе в столицю, а будинок, добротний з городом, продаю, але ніхто купувати не хоче. Село вимирає, а як школу закриють, то молодь втече звідси, – опирається на засніжений паркан бабуся в картатій хустині та коричневій плюшевій шубі, біля ніг лащиться чорний пес на коротких лапах.

У вівторок зранку тут нелюдно. Лише кілька жінок прямують центральною вулицею до криниці з дерев’яною огорожею, навпроти автобусна зупинка та кілька нежилих будинків.

– Хоч зупинка і є, але виїхати звідси важко. Квиток до Тального коштує 25 гривень, автобус має їздити 3 рази на тиждень. Тільки маленька негода, його немає. Цього місяця проїжджав двічі. До Павлівки-2, взагалі, пускають раз на тиждень, кажуть, невигідно. Якщо терміново треба в Тальне, готуй 300 гривень за найманий автомобіль. Буває, рятує автобус «Тальне-Київ», якщо проїжджає через село, і є вільні місця, то можна під’їхати до райцентру і ввечері. А якщо немає грошей, то сиди в селі. Знаю, що в Кривих Колінах, автобус курсує щодня без вихідних два рази на день. Пайовикам ТОВ «Урочище Журавське» знижка на проїзд 50%. І хоч щодня можна кататись з Кривих Колін до Тального та Умані. Люди не відчувають себе відрізаними від цивілізації, хіба наші орендарі не можуть потурбуватись так про селян, – одягає рукавиці біля магазину чоловік невисокого зросту у чорній хутровій шапці, називається Юрієм Прилипком.

Щоб придбати продукти харчування чи одяг, місцеві їздять власним авто до Звенигородки. Говорять, що ціни там набагато дешевші, ніж в магазинах Тального чи сільському. Тому об’єднуються сім’ями, заправляють транспорт і їдуть на закупи. Хоча у селі є 2 магазини, щовівторка приїжджають підприємці з торговими ятками. Біля магазинів залізна вежа мобільного зв’язку «Київстар». Поруч металеве радянське приміщення магазину з великими вікнами, там селяни поминають померлих, готують ритуальні обіди.

У селі проживає 651 особа, дітей від 0-6 років – 23, від 7-18років – 48. Селяни кажуть, що молодих сімей тут небагато, через те, що спеціалістам немає де реалізуватись, а мамам після декрету й поготів. Цього року з села до Звенигородки переїхала жити сім’я з дітками. В Онопріївці кілька господарників орендують землі – іноземець Моріс Штамм СТОВ «Онопріївське» та Віктор Марченко «НВФ Урожай». Більшість селян працює у них на господарстві, інші у сільській раді, НВК, клубі, відділені поштового зв’язку, бібліотеці, ФАПі. Є такі, що придбали тут будинки, переїхали, а працювати не мають де, через те змушені їздити на сезонні роботи за кордон, або вирощувати та здавати бичків, свиней, і жити лише на соціальну допомогу.

– Для чоловіків ще робота у фермерів знайдеться, а що ж жінкам робити? Кілька взяли працювати у їдальню – і все. Мені лишається 9 років до пенсії, отримую мінімальну заробітну плату, а школу візьмуть і закриють. Бо вже з району приїжджали, говорять, що дітей мало, школа йде в збитки, грошей немає. Куди потім йти працювати? В Тальне не виїздиш, в Звенигородку також, що робити далі, навіть не уявляю, – бідкається Людмила Приліпко, працює техпрацівницею в Онопріївському НВК.

В центрі села двоповерхова будівля, обкладена плиткою – то сільський НВК. Біля – майданчик з гойдалками та ігровими спорудами. Відкриваємо дерев’яні двері, заходимо у фойє. У приміщенні тепло, стіни оздоблені малюнками з відомих українських казок. На першому поверсі знаходиться їдальня, вкінці – сцена. В школі навчаються 34 дитини, 9 відвідують садочок. Три кімнати облаштовані іграшками, ліжечками, на стелажах є дитячі книжки та розмальовки. Перше, що відчуваю з колегою, то холод, адже в кімнатах старі дерев’яні вікна, хоч і заклеєні, але негерметичні. Діти сюди прийдуть на навчання лише 14 січня. У Онопріївському НВК працюють 22 людини, якщо школу все-таки закриють, ці люди залишаться без роботи. Навіть якщо лишать садочок та початкову школу в селі, роботу доведеться шукати більшій половині персоналу.

– Тепер думаю, як економно отопити двоповерхове приміщення НВК. Адже початкову школу і садочок розмістимо в кількох кімнатах, а решту треба ж не отоплювати. Якщо не буде цієї школи, ще три сім’ї звідси виїде. Риба шукає де глибше, люди – де краще, – каже Василь Бондаренко, сільський голова Онопріївки. Чоловік головує тут понад 20 років.

У селі є 4 ставки, один з них орендований, на інших селяни можуть ловити рибу.

В Онопріївці 6 вулиць, найдовша – Центральна. На ній знаходяться церква, відділення поштового зв’язку, магазин, НВК, сільська рада та ФАП.

– Дороги у нас асфальтовані, є й насипні. Лише по вулиці Миру залишилась ділянка без асфальту, але там живе одна родина. Минулого року викинув близько 180 тисяч гривень на асфальтування центральної дороги. Орендарі додали 36 тисяч гривень, яких в нас не вистачало. Цього року район на ремонт дороги нам нічого не виділить, хоча Центральна вулиця є дорогою обласного значення. Поки чекати, що вони щось дадуть, то доріг не залишиться, все буде в ямах. Наші проблеми вирішуємо на місці тільки я і орендарі. Більш надіятись ні на кого, – чухає потилицю сільський голова.

Дорогою до сільради оглядаємо приміщення поштового відділення зв’язку. Воно розміщується у старій хатині з пофарбованими блакитною фарбою дверима та вікнами. Фундамент у тріщинах, до входу ведуть круті сходи.

– Якраз йшла передплатити газету, а тут нікого. Добре, що живу недалеко звідси, пізніше ще раз зайду. Молоді немає у нашому селі, усі тікають. На вулиці, де живу, тільки 3 людини по сусідству, діток немає, – квапиться додому пенсіонерка Василина Бондаренко, там її чекають діти та онуки, що приїхали провідати стареньку на свята.

Поряд з поштою – церква. Стіни на будівлі розмальовані образами усіх святих. Біля паркану – дзвіниця. Постійного батюшки в Онопріївці немає кілька років. Виїхав з сім’єю до Вінницької області. На великі свята, родини чи похорон з Тального кличуть отця Михайла з Петропавлівського храму. В селі є два кладовища, сюди ж приїжджають ховати покійних з сусідніх Кобиляк.

Онопріївський сільський клуб за архітектурою схожий на сусідній кобринівський. Велика будівля під плиткою, колони та східці, які ведуть до вхідних дверей.

– На свята тут протоплюємо обігрівачем, адже дуже холодно. Протікає дах, багато свят проводимо на шкільній сцені. От як дискотека в школярів, то гріються танцями в клубі. У нас є свій колектив «Червона калина» та вокальний ансамбль. Як батюшка був при церкві, збирались і готували свята разом. Тоді й коляда ходила і щедрівники, – розповідає завклубом Світлана Кулакевич.

– Наш будинок культури потребує гарних ремонтів, але на все треба гроші. Хто мене з селян зрозуміє, якщо зроблю проект на ремонт клубу за 50-60 тисяч гривень, покладу на полицю. А на дороги, школу, медицину та генеральний план села «заб’ю». До орендарів звертатись вже совість не дозволяє, у минулому році скільки надопомагали, – розповідає Бондаренко.

Онопріївка одне із небагатьох сіл в районі, яке й надалі залишається без газу.

– Їсти готуємо на газу з балонів, які треба заправляти у сусідній Соколівочці. Взимку такого балону вистачає на 2 місяці. Щоб заправити, треба віддати 500-700 гривень, це не рахуючи транспорт, щоб туди дістатись і назад повернутись. Влітку ледве вистачає на місяць. Було таке, що рано встаю дітям снідати готувати, воду поставила, а газ закінчився, й закипіти не встигло. І чоловіка немає, бо працює у Польщі, щоб прогодувати родину. Біжу, шукаю когось, щоб завіз на заправку, а так доготовую їжу у мультиварці, як припече. У будинку зробили парове опалення, то тепло, знайомі грубою топлять. Плануємо пізніше звідси виїхати, адже не бачу тут майбутнього для своїх дітей. Влітку ще до бабів, дідів з’їжджаються онуки, є з ким і поговорити, погратись, а починаючи з осені і до весни, нікого ніде не має. Відчуття, ніби село вимерло, або боїться виходити з домівок, – показує будинок на початку села 27-річна Ірина Перцьова, мешкає з двома дітками, чоловік працює за кордоном.

В Онопріївці майже біля кожного будинку є супутникове телебачення, інтернетом користуються одиниці. Півтора місяці тому невідомі злодії обікрали сільську раду та кілька місцевих будинків. Селяни говорять, що в таких віддалених від райцентру селах, злодії найбільше люблять розкошувати.

Від Author 2

Коментарі закриті.