Одна із новацій від Міністерства охорони здоров”я, яку в рамках медичної реформи планують запровадити найближчим часом, – укладення угоди між пацієнтом та сімейним лікарем. Свою думку щодо цього питання у розмові з кореспондентом “Економіка сьогодення” висловив  заступник голови Черкаської обласної організації профспілки працівників охорони здоров’я України, Заслужений лікар України Микола КЛІМОВ:  

“Я не згоден з думкою, що  запропоноване підписання декларації – це своєрідне  «розкріпачення»  пацієнта. Сьогодні законодавство України, зокрема і Конституця,   гарантує кожному громадянину вільний доступ   до того лікаря і медичного закладу, які він забажає.  Тому дільничний розподіл пацієнтів, на мою думку, був ефективним. А якщо   хтось із пацієнтів  бажав  змінити лікаря, то він міг це зробити,   звернувшись  із відповідною заявою до головного лікаря. Так само пацієнт мав право змінити поліклініку, в якій він обслуговувався, звернувшись з таким проханням до  міського  відділу охорони здоров’я.

Нам говорять про укладання  договорів з пацієнтами, але зразка такого документа ще ніхто не бачив.  Запропонували лише  проект декларації, яка фактично є   візитівкою  ( містить лише дані пацієнта). І жодних зобов’язань сторін,   їх прав, переліку медичних послуг, які лікар має надати пацієнту,  а також  вимог до пацієнта, яких він має дотримуватися при лікуванні, виконання призначень лікаря чи профілактичних заходів. Чи має право лікар  відмовити «неслухняному» пацієнту в укладенні договору   або  розірвати  його? Які заохочення для «зразкових» пацієнтів або санкції для порушників режиму?   Відповідей на ці запитання немає. Також насторожує  те, що після відміни наказу МОЗ №33, який регламентував навантаження на лікаря, на лікарняний заклад, тепер  сімейного лікаря «довантажують»  пацієнтами – віднині він повинен обслуговувати вже   2000 осіб (замість попереднього нормативу –    1200 осіб на селі і 1500 у місті). Зрозуміло, що це негативно вплине на якість   надання медичної допомоги. До того ж  багато  пацієнтів  з якихось причин (відмінне здоров’я, місце реєстрації інше ніж місце проживання, відвідують приватного лікаря тощо) не звертаються до сімейного лікаря.  Тобто частина населення не знає, хто у них сімейний лікар, а лікарі не знають своїх пацієнтів. Тому, коли дійде справа до вибору лікаря, такі пацієнти не зможуть  зорієнтуватися, хто з фахівців кращий. Також є багато стареньких одиноких людей, які навіть не знають, що їм потрібно зробити вибір лікаря. Таким пацієнтам, швидше за все, дістануться  ті лікарі,   які з  різних причин залишилися незайнятими, або автоматично розподілять. То про яку  свободу вибору ми говоримо?

Певна частина населення  може взагалі залишитися без «свого» лікаря. Адже скільки не навантажуй  лікарів, усіх пацієнтів вони «охопити» не зможуть. Уже нині на Черкащині складна ситуація з цим питанням, оскільки укомлектованість лікарями в області не перевищує 70%.

Запропонований принцип порушує не тільки структуру надання медичної допомоги, а й  принцип «сімейності» лікаря. Адже кожен з членів родини може укласти договір з іншим лікарем  і  такі випадки будуть непоодинокими, особливо в містах.  Тоді який з лікарів  вважатиметься  сімейним –  той, хто лікує чоловіка чи той, кого обрала дружина?  Навіть дільничний лікар був більш сімейним. На жаль, на цей час не виписано і чітких критеріїв оцінки роботи лікаря первинної ланки , тож заяви про те, що лікар, який  підпише більше   декларацій,   є кращим – це профанація. У місті більше набере собі пацієнтів той лікар, який, як кандидат у депутати, проведе вдалу «передвиборчу» кампанію, – обійде сім’ї, мешканців мікрорайону і умовить записатися до нього. При цьому, такий вибір не гарантує пацієнту отримання якісної допомоги.

Я вважаю доцільним оцінювати кількість  і якість наданої допомоги лікарями   за коефіцієнтами їх трудової участі і  запровадити пропорційну доплату за кількість та якість наданої допомоги (за підсумками роботи за місяць,  квартал,  рік).  Також необхідно запровадити штрафні санкції у разі недбалої роботи лікаря. А я впевнений, що не всі лікарі якісно обслуговуватимуть населення – матимуть місце і занедбані   випадки онкозахворювань, туберкульозу  тощо.   Так, це  жорсткий контроль, але якщо  розробити чіткий і зрозумілий механізм, він  буде справедливим.   Бо ажіотаж навколо  кількісних  показників роботи лікаря відсуває  її якість на другий план.

Також реформатори «забули» розробити  механізми  розрахунку за послуги фахівців   другого рівня  медичної допомоги ( наприклад, вузькопрофільних спеціалістів, лабораторної  та діагностичної служб),  до яких  сімейний лікар направлятиме своїх пацієнтів.  Адже рук і очей лікаря загальної практики,  фонендоскопа і тонометра, які нададуть йому згідно з новим табелем оснащення,  недостатньо для надання медичної допомоги пацієнту.

Медиків  дуже непокоїть  взятий курс на розрив відлагоджених зв’язків між первинною  та вторинною ланками, що фактично вже реалізовано.  Це – крок назад. У містах це взагалі виглядає штучно, бо там ці ланки завжди працювали синхронно (  в рамках  поліклінік). Нині ж другий рівень допомоги  фактично перетворюють на первинний.  Це   неприпустимо!  У сільській місцевості дещо інша ситуація – окрім фельдшера, сімейного лікаря інших спеціалістів немає, тому створення там  центрів ПМСД – єдино правильний вихід.    Хоча їх  також варто було б зробити  не самостійними закладами, а підрозділами районних поліклінік.

Медики    негативно   сприймають політику Міністерства охорони здоров’я, яке називає реформуванням будь-який новий варіант підходу до роботи  в галузі. Реформа – це глобальні зміни, які мають системний вплив на ситуацію і  в результаті призводять до її поліпшення.  Натомість запроваджуються   якісь невиважені, непродумані новації.  А   потім  їх доводиться  обговорювати і виправляти ( якщо ще вдасться).  Та й рішення приймаються кулуарно –  без реальної участі широкої громадськості, без залучення медичної спільноти. Чому  тоді МОЗ дивується, що їх  не розуміє  і не підтримує основна  маса лікарів та пацієнтів?”