Міністерство охорони здоров”я України готується змінити правила проходження акредитації медичними закладами. Чи готові до нових іспитів медичні установи Черкас? Чи не дублює акредитація медзакладу отриманої ним ліцензії? Про це сайту “Економіка сьогодення” розповів  головний лікар КЗ «Третя Черкаська міська лікарня швидкої медичної допомоги» Черкаської міської ради, кандидат медичних наук Олександр Федорук.

Акредитація медичних закладів, яка існує в Україні, – це процес, мета якого  не зрозуміла для медичної спільноти. Адже згідно із Законом «Про ліцензування певних видів господарської діяльності» ліцензія є єдиним дозвільним документом, який дає право  займатися  певним видом господарської діяльності. Таким чином, акредитаційний сертифікат протиставляється ліцензії  на здійснення медичної практики, і  не впливає на фінансування  закладу, його матеріально-технічне забезпечення. Тобто лікувальний заклад повинен мати ліцензію МОЗ, а потім ще й акредитацію. При цьому з 2012 р ліцензія безтермінова, але МОЗ має право перевіряти відповідність діяльності закладу ліцензійним умовам. Термін дії акредитаційного сертифікату 3 роки.

На сьогодні акредитація медичних закладів – це дотримання певних стандартів надання медичної допомоги, приведення до відповідних вимог медичної документації, оснащення установи тощо.  Вона  більш потрібна, коли вводиться в дію новий лікувальний заклад, або   медична установа поповнюється  новими  підрозділами, відділеннями.  Акредитація  медичних закладів  у  тій формі, в якій вона нині відбувається  – це додаткова, дещо формалізована перевірка, яка потребує написання  величезної кількості паперів.

І головне, що  впродовж   останніх років МОЗ України  ввело  в систему акредитації   комерційну складову.  Відповідно до наказу МОЗ заклади, які надають вторинну та третинну медичну допомогу та претендують на отримання вищої акредитаційної категорії, повинні мати сертифікат про відповідність системи управління якістю вимогам міжнародного стандарту ISO 9000. Відсутність такого сертифікату є  підставою для відмови у присвоєнні закладу вищої акредитаційної категорії. А отримати  його  можна лише заплативши чималі (а як для нашого закладу то й величезні)  кошти відповідній комерційній структурі.  Це – замість того, щоб   використати їх на ліки для хворих,  обладнання, поліпшення якості медичної допомоги тощо.  Таким чином  сертифікація потребує значних фінансових вкладень, які за нинішніх умов не під силу    бюджетним закладам.

Зрештою, що зміниться    після отримання такого  сертифікату, чи  запрацює заклад  за написаними на папері відповідно до міжнародних стандартів настановами? Суть змін  має бути не в отриманні папірця про вищу категорію, а в тому, щоб  лікувальні заклади такого рівня   мали   сучасне  оснащення, високий  професійний рівень  персоналу – саме в цьому маємо рівнятися на Європу. А контроль за діяльністю закладу – це ті індикаторні показники, про які ми щоквартально звітуємо державі.

Щоб    досягти якісної медичної допомоги,   держава має системно підійти   до  забезпечення медичних закладів, вчасної заміни обладнання, підготовки медичних спеціалістів, а   відтак і  до   контролю за цими показниками.  Наприклад, у  Молдові держава чітко  координує всі ці питання. А у нас акредитацію  медичних закладів  вже навіть  не називають  державною.

До того ж   одночасне  існування ліцензування та акредитації   збільшує  витрати  медичних закладів. Натомість якість медичної допомоги не підвищується.